Привіт усім!!!.✋✋✋ Ця сторінка
створена для вашого дистанційного навчання. 👬За час карантику з ураїнської літератури ми мали б пройти 4 теми)😀 Тут я виставлю вам їх для самостійного опрацювання та додам
відеоуроки. Давайте проведемо вільний час з користю!!!😃😃😃
Тема: "Я (Романтика)"- новела про добро і зло в житті та в душі.
Проблема внутрішнього роздвоєння людини між гуманізмом і обов'язком
Тема роздвоєності людської особистості не нова в літературі: пригадайте Фауста й Мефістофеля, Доріана Грея, Лукаша.
Однак у творчості Хвильового, особливо в новелі "Я(Романтика), "Я" і "анти-Я" - це не лише символи добра і зла, свободи й рабства, Автор не тільки показує. що людина, яка проміняла справжні цінності життя на фальшиві, приречена на забуття, а й переконливо доводить, що така людина втрачає моральність і навіть забуває святу заповідь: "Поважай матір і батька своїх".
Ідея твору: вимріяне майбутнє не може наблизити людина з роздвоєним «я», ціною злочину його не побудувати.
Жанр: новела.
Особливості композиції
- пролог (лірико-романтичний зачин), що вводить читача в складний психологічний світ (показана розмова матері з сином напередодні грози);
- три частини — три різні фронтові ситуації, три різні душевні стани героя.
-
Словник
Амазонянки (амазонки) — у грецькій міфології войовничий народ у Малій Азії та на узбережжі Азовського моря, що складався лише з жінок.
Будда — засновник буддизму Сідхатха Гаутама (632-544 рр. до н.е.).
Версальці — тут у значенні контрреволюціонери, за аналогією до зосереджених у Версалі контрреволюційних військ на чолі з А. Тьєром і М. Мак-Магоном для боротьби проти Паризької комуни 1871 р.
Конфуцій — давньокитайський філософ, педагог і політичний діяч.
Лаотсе (Лао-цзи) Лі Ер (VI-V ст. до н.е.) — китайський мислитель.
Магомет (Мухаммед) — засновник ісламу.
Месія — у релігійному вченні посланець Бога, який здійснить спасіння людства.
Синедріон — рада старійшин, вищий державний орган із політичними й судовими функціями в древній Іудеї. Тут — рада, вищий орган.
Присвята: «Цвітові яблуні».
М. Хвильовий присвятив новелу «Я (Романтика)» «Цвітові яблуні» М. Коцюбинського. По-перше, М. Хвильовий-прозаїк був пильним учнем М. Коцюбинського. По-друге, у «Цвіті яблуні» теж виведено персонаж із роздвоєною свідомістю; це письменник, який, переживаючи трагедію смерті власної дитини, одночасно відчуває й муку батьківських почуттів, і роботу письменницької пам’яті. Для нього навіть момент смерті дитини стає творчим матеріалом — поза контролем свідомості, поза його волею. Він страждає, зневажає себе, але не владен будь-що змінити. Однак торжествує в цій трагедії творча, життєстверджуюча сила.
Письменник розкриває глибини підсвідомості персонажа. Але при цьому показує, що він сам несе повну відповідальність за вчинене. Його вибір був свідомим, і злочин його непрощенний.
Ідейно-художній зміст
Новела «Я (Романтика)» має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матері-України: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Матір приходить до сина, коли він має хвилинку для перепочинку між жорстокими битвами. «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».
Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матері «дві хрустальні росинки». Чому ж у чудових очах рідної людини сльози, над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманності й фанатизму, людяності та сліпої відданості абстрактній ідеї. Письменник хоче допомогти осмислити протиставлення світлого й чорного, добра і зла, що живуть у душі головного героя новели
М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвічну суперечку між життям і смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материних долонях. «Я — чекіст, але я і людина»,— підкреслює головний герой. Отже, хочеться вірити, що цією людиною насправді має чинитися справедливий суд іменем народу. Але між двома началами терзається душа «м’ятежного сина: Андрюша і мати, Тагабат — людина, з холодним розумом і з каменем замість серця». Герой не бачить виходу. Саме в такі хвилини він, комунар, викликає співчуття.
Через роздвоєність душі син мусив застрелити матір. «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав на скроню». І це в ім’я революції, в ім’я дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни…».
Отже, письменник намагається підвести нас до висновку, що такий вчинок міг здійснити тільки справжній революціонер, який у критичну хвилину «голови не загубив». Але ми все більше починаємо розуміти, що фанатична відданість ідеї несе тільки зло, убиває почуття справедливості, почуття розуміння добра й правди, руйнує людську особистість, людське «я».
Тема.Юрій Яновський. “Майстер корабля”. Проблеми творення нової української культури, духовності української людини, символічність образів
«Майстер корабля» — перший любовний роман Ю. Яновського про трикутник почувань, який поєднав три молодих і красивих життя, де жайворонок дзвенів з високості для двох закоханих сердець, але звив сімейне гніздечко для третього.
Твір побачив світ 1927 року і по праву вважається автобіографічним. Роман «народився, як і слід було чекати, далеко од моря. Його було написано тоді, коли автор, бувши звичаєм одважний і холодного серця, одразу якось уздрів, що молодість його не вічна». У 30-ті звинувачений критиками у відриві від дійсності, сьогодні «Майстер корабля» здобув репутацію «надто особистого», «зашифрованого своєрідним кодом лірики».
Аналіз роману (робота в зошитах)
Тема: показ буднів життя й творчості українських кіномайстрів 20-х pp. ХХ століття; море й кіномистецтво.
Ідея: утвердження думки, що все життя на планеті має будуватися з творчим натхненням, з турботою про культуру кожної нації, про завтрашній день людства, бо тільки тоді майбутнє перетвориться на казковий край мирної праці й гармонійно розвинених особистостей.
Жанр: неоромантична проза, перший в українській літературі мариністичний роман. Його справедливо називають автобіографічним, романтичним трактатом про мистецтво. Він сповнений екзотики — розповідей про морські пригоди, далекі острови, про мистецтво суднобудування. З морем пов’язаний і майбутній фільм, що його готується знімати режисер Сев. Є в романі й елемент гри, фантастики, якщо мати на увазі «переселення» То-Ма-Кі в 1970-ті роки й спроби автора забігти в майбутнє (міркування про балет, що буде витіснений фізкультурою, про художні твори, у яких зникне фабула, і навіть про «часи війн сорокових років»!).
Композиція: оповідь ведеться переважно у формі ліричної сповіді — мемуарів сімдесятирічного То-Ма-Кі. Йдеться про минуле, але з висоти майбутнього — із 70-х pp. XX ст. Ця оповідь переривається вставними «історіями» з життя інших героїв, які самі їх згадують, — і тут фантазії прозаїка немає меж. Яновський зміщує не лише різні часові, але й просторові площини: композиція досить вільна, роман розбудовується на очах у читача — автор зумисне залучає до активної співучасті в такому віртуальному творенні нової дійсності.
Сюжет твору новий для тогочасної української літератури: режисер Сев знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будується справжній вітрильник, на якому потім плаватимуть учні мореход-ної школи. Дуже органічно вплетені в роман нотатки синів героя, листи його коханої — балерини Тайях, розповіді матроса Богдана й роздуми самого мемуариста. Авторська (а також читацька) уява мандрує слідом за дією, що відбувається (реально або в споминах) то в Місті (тобто Одесі), то в Італії, на острові Ява, в Румунії. Зовнішній сюжет час від часу переходить у сюжет внутрішній (що стосується емоційних переживань героїв) і навпаки.
Основні мотиви роману: мотиви молодості, творчості, любові та дружби.
Головні герої душею віддані не так літературі, як кіно — новому мистецтву, що тільки спинається на ноги. Однак романтика настрою, що в романі є наскрізною, не переростає в суцільний піднесений пафос, чим грішили твори революційних романтиків. Утім, вона й не охоплює ні складних морально-етичних проблем людського співжиття загалом, ні конкретних тогочасних проблем української нації. Таке поєднання — одна зі специфічно українських рис модернізму.
Тема. Валер’ян Підмогильний. «Місто».
Жанр: урбаністичний роман.
Історія написання. У романі «Місто» Валер’ян Підмогильний описав селянську українську молодь, яка на початку 1920-х років тисячами потягнулася в міста, щоб завоювати й зробити своїм українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом. Автор показав бажання молодих селян «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку.
Твір не був подібний до традиційної народницької прози ХІХ ст., бо автор орієнтувався на європейський роман ХІХ — початку ХХ ст., засвоївши традицію романістики Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Джека Лондона, а також вітчизняну — Агатангела Кримського, Володимира Винниченка.
Історія публікацій. Роман завершений
письменником у 1927 р., опублікований уперше в Харкові в 1928 р. У 1929
р. Книгоспілка перевидала роман, а Б. Єлисаветський переклав його
російською мовою — у 1930 р. роман виходить у серії «Творчество народов
СССР». Після масових репресій інтелігенції 1930-х років, під які
потрапив також і Валер’ян Підмогильний, роман «Місто», як й інші твори
письменника, був заборонений до 1989 р.
Особливості сюжетної лінії. Валер’ян Підмогильний епіграфом до свого роману «Місто» взяв такі слова з Талмуду: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є: як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє». Соломія Павличко з цього приводу зазначала: «Він (автор) зробив
тіло головним героєм «Міста» й висунув ідею двоїстості людини, яка складається з ангельського і тваринного начал. Герої Підмогильного страждають від роздвоєності між душею (розумом, інтелектуальною сферою) і тілом, статевим потягом. Гармонія між цими двома сферами дається важко. По суті вона, на думку автора, неможлива».
Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного закладу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Уперше Київ відкривається йому з Дніпра як край світу й пуп землі. Роман починається реченням: «Здавалось, далі пливти нема куди». Під Степановими ногами — ще
жодного ґрунту, тільки хистка й непевна вода. Але не забуваймо: апостол Андрій також прийшов на київські гори цим шляхом. Завоювання потребує часу, який можемо виміряти в сторінках, рядках чи словах або підрахувати за тривалістю романної розповіді.
Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим відрізняється від сільського. Йому сусідять хазяйські корови. Згодом він пересувається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а в самому фіналі твору нарешті споглядає місто «згори» поглядом володаря: «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці». Спочатку Київ був для Степана лише мрією, великою, але майже невизначеною. «Київ! Це те велике місто, куди він іде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію». Місто чуже й вороже. Степан намагається вирватися на Дніпро, але навіть, вода тут слизька й відразна.
Його тішить однак, кволість міських мешканців і його класна непричетність до них: «От вони, ці горожані. Все це — старий порох, що треба стерти.
І він до нього покликаний». Проте… Саме тут місто йде в наступ: «Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном, людської хвилі… на цій широкій вулиці; він здибався з містом віч-на-віч». Одне слово імпресіонізм — із фрагментів речей, людей і звуків автор складає портрет міста, у міру освоєння Степана в Києві змінюється і його сприйняття.
Місто бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі — усе ясніше, чіткіше вимальовуються його риси. Пересування в пролетарі міста супроводжується також перевдяганнями. На початку твору секретар лекторського бюро радить Радченкові змінити одяг: «Bсі лиха українців в тім, що вони кепсько одягаються». Перед крамницею з модним і дорогим одягом Степана не полишає переконання, що варто йому лише змінити свій вигляд — і він зможе створити щось надзвичайне. Переселяючись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання й викидає на смітник чоботи. Протягом твору ми спостерігаємо, як Степан піднімається щаблями міського життя.
Саме в Києві юнака захоплює література, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він був певен, що вирушає «завойовувати» місто, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. А він — один із цієї зміни, якій за долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають.
В. Підмогильний не ставить собі за мету зробити документальний опис письменницького середовища, він показує народження Автора, його успіхи й невдачі, його мандри різними світами роману. Степан переходять через світ студентства, так і не закінчивши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища друкарні. Солідний шматок часу довелося йому витратити на життя у світі міської богеми — театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому,
що насправді не має власного затишного куточка. Письменник показує «засідателів» видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він заводить свого героя й читача в ще один світ — помешкання типової міської сім’ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та Надії Семенівни (першого Степанового кохання).
Наприкінці роману Підмогильний «змушує» Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, можливо, саме через Степанове втручання. Але, відбувши такі «оглядини», Степан остаточно переконується, що все це для нього чуже, далеке або й ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за те, що воно минуло. Таким залишається Степан Радченко — складним, суперечливим, неоднозначним. Але можемо бути впевнені в одному: ця
людина напише книгу.
В. Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про піднесення й занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення.
Він показав, як народився Автор — і навіть отримав нове хрещення, обравши псевдонім. Той, хто був Степаном, став Стефаном. Письменник залишає свого героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя.
Останнє речення роману закінчується там, де має розпочатися повість Степана Радченка: «Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».
Тема. Остап Вишня. Трагічна творча доля українського
гумориста. Засоби гумору в усмішці «Моя автобіографія».
Остап Вишня ввів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид
гумористичного оповідання, що його сам же й назвав усмішкою.
Тематичний цикл усмішок: сільські, мисливські, закордонні, київські, кримські тощо.
-Як почалась письменницька діяльність?
Павло Губенко працював у редакції газети «Селянська правда», виконуючи
технічну роботу. Якось написав усмішку про комічні епізоди та курйози в
редакційному житті. Колеги твір схвалили щирим сміхом і запропонували написати
фейлетон.
«Почав писати. Іноді виходило, іноді не виходило. Згодом почало частіше
“виходити”, ніж “не виходити”. Почало частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова… Читав, думав: “Чому смішно? Звідки сміх? Дістав словники, збірники приказок… І прислухався. Прислухався і в трамваях, і в базарах, і по ярмарках, і по поїздах,— чому сміються, чого так весело?.. І записував”»
-З якого твору починається творчість?
Почав писати у Кам’янці на Поділлі з фейлетону
“Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції
бути не може)” — 2 листопада 1919 р. за підписом ПАВЛО ГРУНСЬКИЙ.
Псевдонім
-псевдонім Остап Вишня вперше з;явився 22 липня 1921 р. в Селянській правді під фейлетоном «Чудака, їй-богу!»
Творчість Остапа Вишні можна умовно поділити на два періоди:
І - з 1921 по 1933
ІІ- з 1944 до останніх днів життя
У 1921 році письменник став працівником республіканської газети Вісті. З цього часу розпочинається період його активної творчості
У 1923 році - близько трьохсот творів на найрізноманітніші теми.
Вишневі усмішки сільські (1924), Вишневі усмішки кримські (1925), Вишневі
усмішки кооперативні (1927), Вишневі усмішки закордонні (1930).
Прочитайте текст твору 👉👉👉 Моя автобіографія
Рік написання:
1927
Літературний рід:
епос
Жанр:
усмішка, гумореска
Тема:
розповідь про батьків, дитинство, навчання й формування світогляду письменника.
Ідея:
висвітлити в дотепній, гумористичній формі фактори, які впливають на формування митця.
Композиція:
3 розділи:
1 розділ – народження Остапа Вишні, його дитинство;
2 і 3 розділи – навчання Остапа Вишні; формування його світогляду.
Проблеми:
- формування митця;
- пошана до старших;
- повага до вчителів;
- відповідальність письменника за свою працю.
Особливості усмішки “Моя автобіографія”:
- У назві гуморески “Моя автобіографія” використано тавтологію.
- У творі Остап Вишня розповідає про самого себе. Розповідь ведеться від першої особи.
Немає коментарів:
Дописати коментар